Там буде цікавіше, або атеїсти в Бога не вірять
Ми ходимо тридцятиповерховими лабіринтими пекла й уявляємо себе маленькими дітьми, що заблукали в кімнаті страху приїжджного у провенційне містечко лунапарку.
Ми розглядаємо під ногами кістяки знайомих нам людей: ось перша вчителька, водій автобуса, продаваць із супермаркету, швачка, стоматолог, що ставив перше пломбу, викладач, декан, медсестра, фотограф, адвокат, секретар, офіціант — усі вони пропонують нам чорну каву, каву з молоком, капучино, чорний чай, зелений чай, чай з малиною, з лимоном і т.д. і т.п.
Такі мізерні. Але каву візьмемо із собою. Спасибі!
Ми чіпаємось руками за блідо-зелених зомбі. Їхні обриси зовсім чужі. Мабуть, ми не знайомилися з ними за життя, але тим не менше, вони також вітають нас, голосно аплодуючи і привітно простягаючи руки. Схоже на те, що вони ладні затиснути нас в обіймах.
Такі щирі. Але ми обіймаємо їх, бо вони тепер наші друзі.
Далі ми проходимо надцятим коридором. Дивно, але його не було на карті, яку нам тицьнули в руки при вході.
— Тобі страшно?
— Ні. А тобі?
— Так.
Коридор справді не схожий на попередні. Увесь білий. Світла настільки багато, що ми не бачимо своїх рук, своїх колін, своїх пальців на ногах. Я не бачу його. Він не бачить мене. Він не бачить мене. Я не бачу його. Або ми осліпли, або нам на голову натягли сяючо -білі пакети. Друге припущення більш імовірне, як на мене.
Упс. Ми кудись провалюємся. Якесь тривожно-довге провалля.
— Тобі страшно?
— Так.
— А мені ні.
Десь унизу лунає настільки знайома мелодія, що ми насторбучуємо свої вуха з надією розпізнати хоч невеличкий уривок. Ах, дійсно, це ж гімн України співають. Мабуть, і тут є чимала зібранівка кістяків-патріотів. То нас туди відіслали?
— Слухай, а ти вишиванку із собою прихопив?
— Я ж у ній помер.
Барабанний дріб — у ось ми вже близько. Лабіринт трішки просторніший, ніж попередній. На стінах портрети українських письменників, композиторів, художників, скульпторів, фотографів, акторів, сценаристів, режисерів, моя, твоя…
— А ми теж були відомими за життя?
— Схоже на те, інакше нас би не поселили в цей номер «люкс».
Хтось в чорній накидці подає нам чорний маркер і суне до рук блокнот.А, ми з гордістю ставимо свої автографи і наспівуючи «Ой там, на горі...» весело простуємо далі. Де ж та зібранівка?
А он-де. На нас дивляться тисячі порожніх білих кульок. Ми інтуїтивно киваємо одне одному. То такі очі у них тут, ти ба! Примари кличуть нас до себе, показують кобзу, ліру, сопілку. Хтось, мабуть, колишній гуцул, ще й трембіту із собою прихопив. Ну гріх не піти до гурту.
Ми ступаємо крок, а колеги-патріоти стають прозорішими, а ми ще один, а від них лише обриси, ми ще два кроки — а ті вже ген-ген, тай зовсім зникли.
— І що це було?
— Україна.
Примара у чорній накидці знімає зі стін наші портрети і кидає їх у вогонь. На тому місці… А на тому місці показують фільм. Ти ба, ще й про нас.
Ми всідаємось зручно на кам'яну підлогу, ноги під себе — дурна звичка — і починаємо перегляд.
Нам показують уривки із нашого минулого життя: дитячий садок. У мене тоді такі смішні косички були, а ти геть не змінився, хіба що патлатішим став. А от школа. Ботани-ботани. Яка ж сміхота. Випускний. Ум, твоя особиста мінеральна вода і моє смачнюще вино. Все на своїх місцях. От університет. Я тут, ти там. Дороги розійшлись. Уже не ботани. Нарешті. А ось…
Хм, а більше нічого немає.
— А що ж було далі?
— Не знаю, пам'ятаю лише, як одягнув вишиванку…
Якась невидима сила підкидає нас догори. Я намагають натикнутись на твої руки, щоб хоч якось створити ілюзію рівноваги, та все марно. Ти кудись зник.
Я все кружляю вихором, помічаю, як змінюється мій зовнішній вигляд: шкіра старішає, всихає, розсипається, кров стікає і більше не відновлюється, зіниці звужуються. Я бачу свої кістяки. Кістяки.
А чого ж іще слід було очікувати у пеклі?
— Агов, ти де? — щось гукнуло знизу.
Я набралась мужності, стиснула залишки від уст і опустилась додолу. Хап-хап… мій кістяк вхопився за твій. Ага, знайшлись і в пеклі.
Вирушаєм далі лабіринтом. Красиві, аж усі митці, що залишились на стінах, за нами плачуть. Здається, аааааа… вітер в залишки обличчя. Знову падіння. Довге падіння, за час якого можна було ще раз прожити. Ой нарешті. Тупе приземлення.
— Здається, ми вже на останньому тридцятому поверсі.
— Ага.
— А чому ми пропустили решту 27?
— А ти вірила в Бога?
— Ні.
— Я теж.
Останній поверх можна було змальовувати для фільмів жахів. Темно, морозно, лячно.
Наші кістяки гупають по твердій поверхні та все йдуть коридорами, що ніяк не закінчуються, лише закидають із правої сторони на ліву. Вже немає примар, зомбі, інших кістяків, темних сил, демонів, чортів. Лише ми — кістяки у вишиванках, що йдуть колом лабіринтів і наспівують «Ой там, на горі...»
Ми розглядаємо під ногами кістяки знайомих нам людей: ось перша вчителька, водій автобуса, продаваць із супермаркету, швачка, стоматолог, що ставив перше пломбу, викладач, декан, медсестра, фотограф, адвокат, секретар, офіціант — усі вони пропонують нам чорну каву, каву з молоком, капучино, чорний чай, зелений чай, чай з малиною, з лимоном і т.д. і т.п.
Такі мізерні. Але каву візьмемо із собою. Спасибі!
Ми чіпаємось руками за блідо-зелених зомбі. Їхні обриси зовсім чужі. Мабуть, ми не знайомилися з ними за життя, але тим не менше, вони також вітають нас, голосно аплодуючи і привітно простягаючи руки. Схоже на те, що вони ладні затиснути нас в обіймах.
Такі щирі. Але ми обіймаємо їх, бо вони тепер наші друзі.
Далі ми проходимо надцятим коридором. Дивно, але його не було на карті, яку нам тицьнули в руки при вході.
— Тобі страшно?
— Ні. А тобі?
— Так.
Коридор справді не схожий на попередні. Увесь білий. Світла настільки багато, що ми не бачимо своїх рук, своїх колін, своїх пальців на ногах. Я не бачу його. Він не бачить мене. Він не бачить мене. Я не бачу його. Або ми осліпли, або нам на голову натягли сяючо -білі пакети. Друге припущення більш імовірне, як на мене.
Упс. Ми кудись провалюємся. Якесь тривожно-довге провалля.
— Тобі страшно?
— Так.
— А мені ні.
Десь унизу лунає настільки знайома мелодія, що ми насторбучуємо свої вуха з надією розпізнати хоч невеличкий уривок. Ах, дійсно, це ж гімн України співають. Мабуть, і тут є чимала зібранівка кістяків-патріотів. То нас туди відіслали?
— Слухай, а ти вишиванку із собою прихопив?
— Я ж у ній помер.
Барабанний дріб — у ось ми вже близько. Лабіринт трішки просторніший, ніж попередній. На стінах портрети українських письменників, композиторів, художників, скульпторів, фотографів, акторів, сценаристів, режисерів, моя, твоя…
— А ми теж були відомими за життя?
— Схоже на те, інакше нас би не поселили в цей номер «люкс».
Хтось в чорній накидці подає нам чорний маркер і суне до рук блокнот.А, ми з гордістю ставимо свої автографи і наспівуючи «Ой там, на горі...» весело простуємо далі. Де ж та зібранівка?
А он-де. На нас дивляться тисячі порожніх білих кульок. Ми інтуїтивно киваємо одне одному. То такі очі у них тут, ти ба! Примари кличуть нас до себе, показують кобзу, ліру, сопілку. Хтось, мабуть, колишній гуцул, ще й трембіту із собою прихопив. Ну гріх не піти до гурту.
Ми ступаємо крок, а колеги-патріоти стають прозорішими, а ми ще один, а від них лише обриси, ми ще два кроки — а ті вже ген-ген, тай зовсім зникли.
— І що це було?
— Україна.
Примара у чорній накидці знімає зі стін наші портрети і кидає їх у вогонь. На тому місці… А на тому місці показують фільм. Ти ба, ще й про нас.
Ми всідаємось зручно на кам'яну підлогу, ноги під себе — дурна звичка — і починаємо перегляд.
Нам показують уривки із нашого минулого життя: дитячий садок. У мене тоді такі смішні косички були, а ти геть не змінився, хіба що патлатішим став. А от школа. Ботани-ботани. Яка ж сміхота. Випускний. Ум, твоя особиста мінеральна вода і моє смачнюще вино. Все на своїх місцях. От університет. Я тут, ти там. Дороги розійшлись. Уже не ботани. Нарешті. А ось…
Хм, а більше нічого немає.
— А що ж було далі?
— Не знаю, пам'ятаю лише, як одягнув вишиванку…
Якась невидима сила підкидає нас догори. Я намагають натикнутись на твої руки, щоб хоч якось створити ілюзію рівноваги, та все марно. Ти кудись зник.
Я все кружляю вихором, помічаю, як змінюється мій зовнішній вигляд: шкіра старішає, всихає, розсипається, кров стікає і більше не відновлюється, зіниці звужуються. Я бачу свої кістяки. Кістяки.
А чого ж іще слід було очікувати у пеклі?
— Агов, ти де? — щось гукнуло знизу.
Я набралась мужності, стиснула залишки від уст і опустилась додолу. Хап-хап… мій кістяк вхопився за твій. Ага, знайшлись і в пеклі.
Вирушаєм далі лабіринтом. Красиві, аж усі митці, що залишились на стінах, за нами плачуть. Здається, аааааа… вітер в залишки обличчя. Знову падіння. Довге падіння, за час якого можна було ще раз прожити. Ой нарешті. Тупе приземлення.
— Здається, ми вже на останньому тридцятому поверсі.
— Ага.
— А чому ми пропустили решту 27?
— А ти вірила в Бога?
— Ні.
— Я теж.
Останній поверх можна було змальовувати для фільмів жахів. Темно, морозно, лячно.
Наші кістяки гупають по твердій поверхні та все йдуть коридорами, що ніяк не закінчуються, лише закидають із правої сторони на ліву. Вже немає примар, зомбі, інших кістяків, темних сил, демонів, чортів. Лише ми — кістяки у вишиванках, що йдуть колом лабіринтів і наспівують «Ой там, на горі...»
0 коментарів