Суцільна апатія

Блоґ: Іванка Шкромида

Чудова річ зараз простежується серед студентства. Повсюдно чутно: «нічого мені не треба», «та кому здався той захід?», «не буду я нічого готувати до семінару»,«ну і подумаєш, місяць в універі не був» і т.д.
Суцільна апатія.Звідки вона взялась? Ну можу зрозуміти ще невеличку частинку людей, лінивих від природи.Інколи ще така собі «депресія» спускається на плечики.Але ж нічого не бажати у 17-20 років, не тягнутись до жодних вершин, зовсімне цікавитисьсуспільним життям – це вже, погодьтесь, виглядає якось моторошно.
Тож що можна вважати підґрунтям такого апатичного стану до життя?

13 коментарів

Дозволю собі процитувати співрозмовницю з Чернівецького університету, чиї слова перегукуються з описаним вище: "… Коли тобі 20 (17, 18, 19, 21, 22...) весь світ чекає саме твоїх дій, змін, позицій.… Відверто шкода цих молодих людей. Вони вже ненавидять, їм вже нудно". Мова йшла про авторів нашумівшої газети «Табуретъ Чехова», проте, безперечно, багато в чому стосується і загального стану речей, котрий уже схожий на норму.

колись про цей вік говорили як про молодечий максималізм, а тепер — про апатію…
підгрунтя: можливо зневіра в майбутньому, культ споживацтва, перенасичення інформацією, а в багатьох і легкими грошима (батьки за кордоном). мотивація — це почуття треба виховувати.

Це теж максималізм, тільки з протилежним вектором.

Так, Надійко, дуже вдало. Максималізм, який розбився об неможливість щось змінити і розвернувся на 180

Ну і добре. Максималізм — просто засіб здобути необхідний досвід, чи не так?

«нічого мені не треба» — це апогей невіря в те, що колись-щось я отримаю. Нічого не треба, бо знаю, що воно безрезультатно.
А в чім результат?
В їх потрібності. Як духовній, так і матеріальній.

Але ж потрібно якось повертати людям віру, не дарма ж кожному даний світлий розум, його треба сміло з користю використовувати і чогось досягати врешті-решт, а не гаяти часу, оповідаючи невідомо кому песимістичних історій, начебто з власного досвіду.

Поспрвді, я щаслива людина. На всьому недовгому моєму життєвому шляху, мені зустрічалися люди, яких я щиро поважав. Від кожної зустрічі з такими людьми, я хотів стати кращою людиною, ніж я є зараз. Саме цим людям я щиро вдячний.
А ще, завжди треба вірити в кращу долю та йти своїм власним шляхом на якому чітко розрізняти правду та брехню, поважати честь інших та вірити…

…

Взагалі апатія характерна не лише студентам, більшість нашого суспільства також апатичні. «Моя хата с краю, ничого не знаю, ничого не хочу, никого не чую. Лишіть мене у спокої. Я знаю, що я роблю… ect» Це характерно для більшості. Нажаль.

Гадаю, це починається ще тоді, коли вчорашні школярі обирають собі професію. Добре, коли напевне знаєш, ким хочеш стати. Але ж найчастіше буває так, що батьки вирішують, куди дитина піде вчитися. Тут і починаються проблеми. Як розповідала моя колега, «хочу вчитися на терапевта, але поступила на економічний, то піду туди». Звідси і купа «випадкових» людей, які в кращому випадку залишають університет після першого року, а в гіршому — на 5 курсі відверто ігнорують та хамлять викладачам.
Звідки виникає байдужість та лінь? Ці риси усім притаманні. Але людина повинна сама обирати, що їй потрібно від життя і робити усе для того, аби цього досягти. Чого і бажаю авторці допису)

А й справді, багато чого залежить від професії.
Батьки… вони бажають своїм дітям лише кращого. Але ж вирішувати за своє чадо — це вже трішки егоїстично, як на мене. На роботі людина проводить третину свого життя. Якраз вибір професії — це особиста справа кожного.

Спасибі, Ліліє Мар'янівно)

Добре, коли людина наважується сама визначати своє життя!
ПС. Прошу)))

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте