Дурниці

Перечепилась ногою за порожню пляшку пива — яка трагедія. Треба ж потім хвилин зо двадцять іти й лаятись у думках, аля «яка у нас погана влада, зовсім не думає про чистоту міста...і.т.д.і.т.п.» Потім думки перескакують з однієї звивини мозку на іншу. В уяві народжуються модні сукні, аксесуари, врешті-решт туфельки, які хотіла купити собі на день народження. І настрій начебто покращується. Хоча ні, він стає зовсім хороший, як на такий сірий і пасмурний день: якось заклопоталася зранку, забула подзвонити в небесну канцелярію і замовити півкілограма сонячного проміння. 
     Випросталась, підняла підборіддя, легким рухом руки поправила зачіску і гордо пішла далі, зовсім  забувши  про ту дурнувату пляшку від пива. Не минуло  й десяти хвилин, як у плече штовхнув зовсім безманерний чоловік. Випадково, звісно. Але як же навіть випадково можна штовхнути таку красуню. Це ж просто небачене неподобство. «Мужчина, можна якось обережніше ходити?» — гукнула у слід. Та чоловік тільки відмахнувся рукою замість слів «мені ніколи».  
     Знову настрій паскудний. І в тендітну головку залітають нові лайливі слова, цього разу звернені до невихованих людей, аля «понароджували тут всяких, а манер нікому було навчити і т.д. і т.п.». Та раптом набридає  злитися на увесь світ, у вушка пролазять гадюки-навушники і вприскують у голову свій яд на ім'я «Крихітка Цахес — З тобою». Стає спокійно, навіть занадто. Забувається про  порожню пляшку від пива і про того дурнуватого незграбного чоловіка. 
     Легкий транс. Рівновага. Безтурботно і весело. Так і ходила б собі замріяними вулицями міста, оглядаючи вітрини нових бутиків. Згадала, ще ж треба до салону краси зайти, кінчики волосся почали сіктися. Варто щось із цим вдіяти, та й зачіску можна б було загалом змінити. Стати більш загадковою, привабливою, кра… (наступила в калюжу)… сивою… Справді, такою, як зараз. Люди, мабуть очей не можуть відвести. Який сором. Вся заляпалася.  І звідки цій калюжі тут взятися, дощу ж декілька днів як не було! Жах. От на маєш тобі! — «Безтурботний ранок». І що тепер? Куди тка далі… слід повертатися додому і приводити себе до божого вигляду. Яке паскудство. 
     Гадюки різким рухом вискакують з вух, наче їх  хтось силою виштовхав. Екстрасенси могли б побачити зараз замість  них густу пару: злість так і пихтить.Довелося пришвидшити хотьбу. Добре, що хоть до квартири йти якихось п'ятнадцять хвилин, якщо зрізати дорогу і пройтись через ринок. Так і зробила. Поки крокувала, проклинала сьогоднішній ранок найновітнішими прокльонами! А хай йому… Ця пляшка, чоловік, калюжа. Всі наче домовилися. Містика якась.
      І незчулася, як опинилась під власними дверима. Знервовано почала шукати ключі. Дорогою завжди здавалося, що всі люди нахабно вирячилися на світлі колготи, з яких красувалися чорно-коричнево-зелені краплини калюжного болота. Один рух — і все, вдома. Тільки підняла голову, як побачила з правого боку на тумбочці стільниковий телефон. Чорт! А в мене ж  було відчуття, наче щось забула. Рефлекторно потяглася до мобільного.Натиснула клавішу, маленький екранчик привітно посміхнувся яскравим світлом. 
     Дивно, мати дзвонила дев'ять разів. Мабуть стурбувалася, що я трубки не підняла з першого разу.  Ну нічого, зараз це виправимо. Знімаючи з ніг промоклі осінні чобітки, набрала матусин номер і натиснула кнопку «виклик». Декілька гудків, секунди тиші — і  по той бік почувся стивожений  голос. «Здається, мама плакала».  
  — Що сталося?
  — Його більше немає… Доню, ти чуєш? 
Ступор. Похилилася на табуретку, що стояла неподалік. Мутні пекучі сльози стрімко покотилися до вуст… Моторошна тиша…
  — Доню? 
«Порожня пляшка від пива, брутальний чолов'яга, калюжа посеред сухого тротуару — які дурниці...»
Його більше немає…