Тарас Прохасько: дим цигаркової літератури

Тернопільський мистецький фестиваль «Ї» дозволив у затишній атмосфері поспілкуватися з багатьма українськими письменниками та музикантами. Відвертою розмовою про літературу, революцію, сни та й загалом про життя видалося інтерв’ю з івано-франківським письменником – Тарасом Прохаськом.

   Які у Вас враження від сьогоднішнього дня, від фестивалю?
 

     Кожен такий фестиваль має дуже виразний відбиток місця, в якому відбувається; людей, які в цьому місці  живуть, і людей, які це організовують. І тому кожен із них є неповторним. І цей так само – інакший, ніж багато інших. Не знаю, чи кращий чи гірший, але просто інакший, своєрідний.
 
    Часто берете участь у таких фестивалях?
 

     У таких фестивалях – ні. Тут переважно добре сприймається інакша література Моя література є заповільна, занудна для того, щоб її виконувати в такому фестивальному режимі.  Тут інакший настрій  , інакший темп, інакший спосіб сприйняття.  Я не кажу це з якимось  розпачем, тому що насправді треба робити своє. Але я розумію, що, коли є так багато дуже добрих різних авторів, які читають одні за одним, велике значення має те, якою є література.
 
-    Чи є міста, в яких Вам некомфортно?
 

     То страшно багато є таких міст. Є такі міста, в яких взагалі думаєш «дякую, Боже, що я тут не маю жити». Ну і самі собі уявляєте, що таких міст є досить багато.
 
-    А як Ви відчуваєте цей дискомфорт?
 

     Просто все не відповідає моїм уявленням про життя в місті, про місто, про комфорт, про добре самопочуття. Мені легше назвати міста, які мені подобаються.  Бо тих, в яких мені не хотілося би жити, є значно більше.
 
-    Ви оминаєте якісь теми у своїх творах?
 

     Таких, щоб спеціально оминати, – немає. Я вважаю, що, навпаки, література,  це  той  унікальний шанс поля думки, де можна говорити і де треба говорити різні речі: ризиковані, неприємні, жорстокі, сентиментальні, лагідні. Тобто те,  що є некоректним, скажімо, у політиці чи у  шкільництві, вихованні дітей,  насправді допускається в літературі. Коли письменники говорять про те, що треба віддати Донбас Росії, то це є добре. Це наша  помилка, що ми це дуже серйозно сприймаємо, що  це нібито говорять якісь політики або політологи. Письменники існують для того, щоб промовляти дуже різні речі. Чим більше речей є промовлених –  правильних чи неправильних, можливих для виконання чи ні – це вже не має значення.
 
-    Ми частково зачепили політику. Останні революційні події в нашій країні якось відбилися на вашій творчості?
 

     Я не знаю, чи так можна говорити. По-перше, це потребує часу, тому що література, на відміну від писання щоденників, блогів, твіттеру, де є безпосередня відразу реакція,  у такому класичному розумінні є трохи тормознутою. Вона повинна запізнюватися, вона не може писатися по гарячих слідах – це не є правильно. Це репортаж, журналістика, ще якісь різні речі. Література – це просто шанс змінити якусь точку зору, змінити оптику певну. Література – це такий бінокль, оптичний інструмент, який потребує певного часу, щоби подивитися на те, що відбулося, уже інакшим поглядом. Але ясно, що найголовніше відчуття, яке було тепер, – це  щастя від того, що переживання, емоції, відчуття були дуже об’єднуючі. Вони були дуже подібними в страшенної кількості людей. І ці люди про  свої відчуття й емоції говорили. І це насправді  дуже великий здвиг, дуже велика штука в ментальності народу, коли є такий об’єднуючий емоційний досвід, про який готові говорити різні люди один з одним. У нас часто не говорять про емоції. А тепер найгарніша відповідь на питання «як справи?» – «як і у всіх».  І це страшенно гарний момент. Насправді, можливо, навіть заради такого варто робити якісь революції, переживати якісь драматичні трагічні моменти.
 
-     В такі революційні моменти до письменників та інших публічних людей особливо прислуховуються. Ви особисто якось долучалися до Майдану?
 

     Як публічна особа я просто писав, кожного тижня писав свою колонку в різні газети. А як непублічна я  просто брав участь у цьому всьому. Але мені тоді не було важливим те, що я письменник чи не письменник. Я себе просто почував якось причетним до цього.
 
   Ви слідкуєте зараз за молодими українськими поетами? За їхнім розвитком? Когось можете виокремити?
 

     Кожне покоління  завжди дає певне гроно поетів. Я зауважив, що з кожним поколінням    цих людей, які починають і починають добре, є щораз більше. Ідеться саме про покоління. Мені подобається Оленка Герасим’юк, Лаюк, Василь Карп’юк, багато інших. Я вважаю, непотрібно всіх перераховувати. Щораз більше це перетворюється в певне середовище, не окремі прояви, не якась там тусовка, як це було в 90-х чи на початку 2000-х. А просто є велике середовище людей, які творять. І це дуже файно.
 
-    А взагалі як ви оцінюєте нинішню українську літературу?
 

     Вона розвивається. Вона росте, вона неподібна, вона зовсім інакша. Але вона неможлива  була б без попередників, якими б ті не були. Тобто література має ще таку властивість, – це як є річні кільця на якомусь дереві, тобто наростання оцих кілець неможливі без попередніх. Теперішня українська література стає щораз цікавішою, але це є природній розвиток.
 
   Ви, коли починали свою літературну діяльність,  самі себе пропагували, брали участь в якихось конкурсах?
 

     То вийшло природно.  Найбільша річ, яка може бути пов’язана з такою діяльністю,  – це  те, що  ще вкінці 80-х, там 89-90-й рік я долучився до першого  на той час незалежного літературного часопису «Четвер». Це був самвидав, андеграунд.  Це конкретний вибір, тому що це було те, чого не визнавали, абсолютно не визнавали будь-які офіційні журнали чи якісь спілки письменників. Це був крок до того, щоби робити так, як ми тоді вважали за потрібне, і не робити так, з чим ми не могли погодитися. Це було абсолютно нерадянська, неофіційна не заангажована ні в що література. І потім так вийшло, що цей часопис «Четвер»  став таким знаковим.  Це був початок незалежної української літератури. І оскільки я до нього був причетний, подальших ніяких пропагандистських речей не треба було робити.
 
-    А вам більше подобається бути публічною людиною чи усамітненою?
 

     Для мене найкомфортнішим  є стан співбесіди, тобто обмежена кількість людей, з якими можна некороткий, довший час співіснувати, жити, говорити. Це те,  що стосується літератури, слова, словесності. Бо мені не подобається просто сидіти самому. До чого це все? Але так само я не отримую якогось такого гіпер-кайфу від того, що є багато людей, і я там щось важу. Для мене найкращий стан – це таке співіснування: пожити разом якийсь час, поговорити. І воно так і виявляється відповідно до долі моїх книжок. Бо те, що я пишу, – це не популярна, не є масова література. Це не  те, що викликає захват у багатьох людей, але разом  з тим, воно стає близьким якимось певним читачам чи особам, людям, і мені цього досить. Мені досить того, що комусь це є близьким і рідним. Це для мене важливіше, вагоміше, ніж любов, популярність серед десятків тисяч.
 
   Вам до вподоби бути письменником?
 

     Так, мені подобається, бо я люблю укладати слова в якісь речення, абзаци. Мені подобається розповідати історії. Правда, в ідеалі я би радше був оповідачем, тобто мені більше подобається розповідати, а запис розповідей  вже  приносить не таку радість. Ну і взагалі дуже файна професія, тому що вона  дає максимально можливу свободу. Тобто можна все, нема якихось режимів, графіків, нема ніяких вимог. Просто бери і пиши  – мені це подобається.
 
  А які Вам умови потрібні для того, щоб писати?
 
    Наразі  мені найкраще пишеться в рідних місцях, у рідних обставинах. Мені це добре робити вдома, в Івано-Франківську. Але я можу і в інших містах писати,  і я це не раз робив. Але якщо говорити  про якісь умови, то найкраще – це моя рідна територія. Тоді я почуваюся сам по собі впевненим і тоді  впевнено пишу.
 
    Сюжети здебільшого вигадуєте чи берете з життя?
 

      Я все більше відходжу від такої-от у буквальному сенсі сюжетної прози. Мої сюжети – це в основному пригоди якоїсь думки. Тому сказати, чи це з життя чи вигадане, – дуже тяжко, тому що думка має ту властивість, що вона з життя , але вона має можливість бути вигаданою. Мені більше подобається писати історії якихось думок, ніж опис якихось подій .
 
-    А бувало таке, що Вам наснився  сон з цікавим розвитком подій, і Ви про це написали?
 

     Ну розвиток подій – ні. Насправді переносити сни в літературу – це дуже сумнівне заняття. Бо вони здаються дуже цікавими, але коли починаєш про це розказувати  комусь, то це виглядає зовсім не так. Але багато-от таких яскравих образів чи візій, картин… Так, сни, очевидно, є частиною роботи нашої уяви, нашого досвіду, нашого мозку, і тому вони обов’язково потрапляють в літературу.
 
-    Якщо б вас попросили охарактеризувати себе трьома словами не як письменника, а як людину, що б Ви про себе сказали?
 

     У  Стефаника в оповіданні про злодія, якого злапали і потім мали бити, закатувати ґазди, є така дуже добра характеристика про одного, якого відпустили з тої такої екзекуції. Тобто там три ґазди мали забити палицями злодія і  одному сказали: «Ну добре-добре, ти йди, бо ти дуже м’єконький». Я можу сказати точно про себе, що я м’єконький. Я не люблю насильства. Також я веселий, тобто радісний. Мені радісно жити. І я розумію, що найкраще призначення світу – це бути радісним.
 
-    А коли ви прокидаєтеся зранку, Вам легше планувати день чи жити так, ніби пливете за течією?
 

     В мене є дуже багато обов’язків, про які навіть тяжко оповісти. Я доглядаю дуже багатьох людей. Я точно знаю, що  кожного дня є кілька обов’язкових справ, таких  дій, які підтримують життя багатьох людей, за якими я доглядаю. І це визначає мій план на день, а все решта вже як вдасться.
 
-    Ви всі свої тексти на публікуєте чи є такі, які пишете, умовно кажучи, «у шухляду»?
 

     Я пишу дуже мало насправді, дуже повільно і потрохи. Я не маю такого пориву, щоб записувати, записувати, записувати… І тому  останніх  10, 15, 20 років все публікую. Люди від мене чогось чекають. Нема такого, щоб я відкладав щось.  У мене, до речі, один з найкращих снів,  один з таких наполегливих мотивів пов’язаний власне з  цим. Часом сниться, що я відкриваю якусь шафу чи шухляду чи ще щось і знаходжу прекрасний рукопис свій власний, який ще ніде не публікований. І це таке: «Вау, слава Богу! Я маю таке написане!».
 
-    А зараз працюєте над чимось, щось пишете?
 

     Так, я відразу кілька всяких речей роблю. Я пишу разом з Мар’яною Прохасько продовження дитячої книжки про кротенят, яку було видано минулого вересня. Завжди щось є, але я дуже помало то все роблю і стараюся дуже ощадно, тому що  розумію, як багато всього доброго вже є написано, і як щораз менше місця залишається для того, що ще не було сказано. І якщо говорити про якусь таку прагматику: що потрібно, що непотрібно, то насправді можна би було перестати писати і мені,  і багатьом іншим. Але це так як хліб або любов, ніби вже все  перелюблене, хліб вже з’їджений, але кожного дня цей хліб є насущний, і кожна любов – унікальна. І так само зі словами —  виникає таке уявлення, що ти ще маєш щось сказати, але це є нормально. Це є правда, тому що всі наші життя дуже повторювані, дуже однакові, але разом з тим чимось  неповторні. І література – це   пошук  неповторності в тому, що триває, і триває, і триває, і повторюється. Це неповторність повторюваного.

      Поки спілкувалися, Тарас Прохасько викурив три сигарети. Вдихала дим цигаркової літератури...

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте