По коліна в жалобі за втраченим

По  коліна  в  жалобі  за  втраченим,  
тим,  що  могло  не  забутись,  не  зникнути,  не  зійти  з  колії.  
Ще  рано. Ще  рано  топитись  слізьми  й    з  незабудками  
вкладатись  спати.  
Просити  прощення  за  ще  нескоєні  гріхи.  
Питома  вага  неминучості  
у  серці  калатає  зранку,  в  обід  і  вночі.  
Лягай  поспати,  моя  мудросте,  
у  мене,  ось  тут,  на  холодному  плечі,  
по  лікті  заплутаному    в  павутині  
історій,  як  фабула  вічності.  Штамп.  Назавжди.  
І  реквієм  чутно  то  справа,  то  зліва…  
По  лезу  без  ран  походжають  дві  ніжні  руки.  
А  вчора  лелека  на  даху  чепурився  на  щастя.  
На  щастя  забутого  чи  паралельного  мені?  
І  скоса  дивилась  дитина,  
що  в  сад  вибігала  гуляти.  
Безпомічно  жити, і  квапитись,  щоб  відійти…  
Презирства  доволі,  та  тільки  б  життя  не  боятись…