Вертикальна дорога

        Лечу… Лечу… О Боже, я і справді лечу!!! Як та птаха, що шукаючи поживи, розгортає широко крила, а потім вдаряється клювом об напівпрочинене вікно старого будинку. Так і я. Все життя мріяла стрибнути з парашутом з такої вистоти, щоб прикинутись  маленькою невловимою кометою, хоча б на декілька секунд. Таких маленьких-маленьких.? А тепер от лечу. А думки все одно не вільні. І, кому я брешу, ніяка я не комета. В голові ще також не «опілкі», як співав колись Вінні-Пух. А хоча, оскільки я все-таки стибнула, то мабуть мій мозок деградує. 
       Якби зі мною зараз летіла моя мама, вона б мовчала. Так. Мабуть. Хоча, ні. Вона б кричала. Тільки не відомо на кого. Можливо, на ту пташку, що впала сьогодні зранку мертвою під вікном нашого будинку. Або ж на мій парашут, який  явно не хоче бажати  мені «щасливого польоту». У всякому разі, летіти з мамою  трохи лячно. 
        А от якби зі мною зараз летів мій татусь. Він  100%-во б мовчав. А я б усю вертикальну дорогу вмовляла його навчити  мене водити автомобіль. Хоча, навіщо мені автомобіль, якщо  мій парашут так  відкрито протестує?!.. 
       Треба було взяти із собою блокнотик і ручку, або  ж якийсь диктофончик примітивний. (От затупила!) Могли б потім родичі і близькі  дізнатись про мої останні думки.  
       «Ей, парашуте, „проснісь і пой“!!!! 
        Метушня… Яка ж там внизу метушня. Дивно, що я також родом звідти. „Зараз хочу передати привіт усім знайомим, одногрупникам, колегам. Поставте, будь ласка, їм пісню “Опустела без тебя земля» ... 
        Буду тут, у повітрі, замість радіоприймача. Завжди хотіла працювати на радіо. Так, хотіла... 
        А земля вже близько. Скоро буду носом вимірювати твердість грунту. Моя сестра-географ зараз явно мені заздрить. ( Їй, до речі, також привіт передайте!). 
        Ааааа… набридло! Як все набридло! 
        Все, не хочу більше летіти. І зніміть з  мене ці дурнуваті 3-D окуляри. Піду краще зроблю поминки за тією пташкою, що так трагічно закінчила. «Хай земля їй буде пухом».