Божевільна...

Мигдаль розкиданий по підлозі… Ти наступаєш на нього і чуєш крик. Кричить світ через твою  жорстокість… Байдуже, схаменеться...
Рука  торкається  довгого  волосся,  що  закрученими  пасмами  спадало  на  обличчя.  Нічого  не  видно… Темно…  Маленький  рух  руки  -  світ  відкрився...
Губи  синхронно  прощаються,  ковтаючи  мілілітри  забрудненого  повітря.  Хочеться  свіжості.  Хочеться  справжності…  Не  буде...
В  голові  туман,  як  зранку,  коли  вперше  ішла  в  школу…  А  зараз  все  надто  складно.  Туман  став  непрохідним...
Хтось  стоїть  навпроти  і  сміється…  А  тобі  прикро,  лячно  і  образливо…  Ти  пришвидшуєш  ходьбу,  мигдалини  кричать… пасма  волосся  розлітаються…  ти  хочеш  накинутись  на  незнайомця  з  шаленою  люттю,  але  зупиняючись  за  декілька  сантиметрів  до  стіни,  розумієш,  що  то  була  твоя  тінь...
Ти  сама  смієшся  з  себе...
Стало  огидно… Ти  ненавидиш  себе…  Не  навидиш  мигдаль… ненавидиш  світ… ненавидиш  життя… але  любиш...
                                                         … любиш  такою  бути....


P.S. Божевільна...